Війна змінює менталітет нації

У другій частині великого інтерв’ю наставник «гірників» Ігор Йовічевіч поділився враженнями від чемпіонату світу в Катарі, розкрив феномен хорватського футболу, розповів про досвід спілкування з Рінатом Ахметовим і про ставлення до України та українців.

– Ігоре, за кого ви вболівали у фіналі чемпіонату світу?
– За футбол. Я гадаю, що якщо вже Хорватії судилося програти, то програти чемпіонові світу. Футбол переживає період щастя, адже найкращий футболіст у його історії здобув цю нагороду. І мені здається, усі нейтральні вболівальники хотіли, щоб це сталося. Ми схильні ідеалізувати когось, то нехай це буде Мессі – завдяки своїй дисципліні, поведінці на футбольному полі й сталості. Останні 15 років він грає на стабільно високому рівні, і ця перемога – корона для нього, статус і повага, надто в Аргентині. Гадаю, футбол йому повернув усе те, що він віддавав останні 15 років.

– Хорватія вдруге поспіль фінішує в трійці найкращих збірних планети. Як це можна пояснити?
– Це дуже складно пояснити. Люди з Іспанії, Канади, Франції теж запитують мене: як вам удається це робити, якщо у вас населення країни менш ніж 4 мільйони осіб? Іноді навіть самі собі не можемо це пояснити, але ми точно маємо талант як фундамент, маємо характер і менталітет переможця. Гадаю, талант множиться на характер, як я раніше й говорив в інтерв’ю. Також ще є вимоги вболівальників, адже в нас футбольна нація. І ми вимагаємо стільки, що йде багато критики навіть протягом чемпіонату світу: тут ми зіграли так, проте могли краще, чому грає один, а не інший? Є багато критики під час самого турніру. Є враження, що команда програє кожен матч із рахунком 0:6, коли читаєш газети та слухаєш телебачення. Але коли чемпіонат закінчується й підбиваються підсумки, то на вулиці виходять по 300–400 тисяч осіб і всі тебе хвалять. Багато вимагають, однак такий менталітет: хорвати не терплять посередності. Футболісти це розуміють і дають більше, ніж можуть дати насправді. У цьому я бачу єдине пояснення того, як можна обіграти фаворита. Або ж фаворитами стали вже ми. Три медалі протягом 25 років має не кожна збірна, і навіть великі фаворити такого не мають. Дві бронзи та срібло дають право нам говорити про те, що Хорватія – футбольна сила. Два рази поспіль ми з медалями і показуємо дух, бійцівські якості, де один-два таланти можуть вирішити долю матчу. Хорватська єдність і патріотизм відбиваються в результаті. Хоча також ми маємо тренера, який останні п’ять років здійснює відмінну роботу зі зміною поколінь. На цьому мундіалі було 18 нових футболістів порівняно з минулим турніром, 2018 року. Так, можна сказати, що ти втратив 1-ше або 2-ге місце, але ти й без того лишаєшся на вершині. Логічного пояснення цього немає. У нас снігу немає взагалі, проте в нас є чемпіони світу з лижного спорту: Яниця Костелич та Івиця Костелич. У нас було лише три басейни, а ми стали чемпіонами світу з водного поло. Ми – чемпіони світу з багатьох видів спорту.

– Ментальність чемпіонів?
– Ментальність працює в стресовій ситуації: коли всі падають, то ми можемо вистояти, зробити крок уперед і перебороти страх. Ми всі граємо зі страхом. І той, хто каже, що немає страху під час матчу чи до нього, бреше. Я спілкувався з тренерами, які вигравали Лігу чемпіонів, і всі говорили, що мали страх. Я пояснював: ідеться не про той страх, який блокує та сковує. Цей страх вимагає від тебе концентрації, фокусу – і ти починаєш робити те, що мусиш. Єдність і синергія характерів. У збірній Хорватії немає его, і в цьому також фішка. Ніхто не думає, що він вищий за команду. У збірній Хорватії всі – хорвати. Немає збірної – йде конкуренція між «Динамо» (Загреб), «Хайдуком» та іншими. А збірна – одразу всі разом. Ми всі змагаємось на футбольному полі як одне ціле.

– Чи побачили ви щось нове для себе на чемпіонаті світу з погляду тактики?
– Побачив, адже чимало футболу переглянув, послухав дуже багато коментарів, дивився всі спортивні програми. Удосконалював себе, хотів узяти те, що може допомогти мені як тренерові. І зрозумів, що у футболі логіки немає. Така велика значущість успіху, що чинник єдності, я гадаю, є фундаментом. Гарна атмосфера в роздягальні – це фундамент. Тому що іноді тренери не контролюють тактичний малюнок на футбольному полі: коли божевільна ситуація, коли йдеш ва-банк, коли команда, яка «горить», хоче протягом останніх 15 хвилин упіймати момент, то руйнується вся тактика, весь план на гру – немає ні плану А, ні плану В, ні плану С... Це емоції, чисті емоції. І кілька команд завдяки емоціям пройшли далі та зробили результат. Це щодо психологічного компонента. Тактичний компонент: усі, хто хотів грати в гарний футбол, а це вже, мабуть, якась нова тенденція, – вони всі рано вирушили додому: що німці, що бельгійці, що серби, що іспанці. І бразильці, які грали пас-пас-пас, – вони вже вдома давно. Високо ті, хто зумів терпіти, грав у трохи негарний футбол, за який їх критикували. Наприклад, нас, Хорватію, критикували за те, що ми оборонялися, не обіграли нікого протягом 120 хвилин, десь виграли за пенальті, однак ми билися до останнього в четвірці найкращих. Французи так само – грали в контратаку на Мбаппе. Марокко, сенсація чемпіонату, грали в пресинг і контратаку. Якщо невдалий пресинг, то назад, у низький блок і без м’яча терпиш-терпиш до контратаки. Тож тенденції – терпіти, низький блок і контратаки. Усі, хто хотів грати у футбол гарно, – вони всі 1/4 фіналу не подолали. Цей чемпіонат світу був прагматичнішим, адже грали всі на результат, а не на те, щоб сподобатися вболівальникові. Тому що вболівальник хоче бачити результат, і йому однаково, яким шляхом ти досягнеш цього результату. Бо якщо зараз із холодною головою аналізувати певні матчі, то справді не було гарного футболу, якого хоче вболівальник, але якщо результат позитивний, то всі виходять на вулицю і разом святкують. Тож футбол – це гра емоцій.

– Чим ви займатиметеся протягом наступних двох тижнів?
– Зараз я читаю автобіографію легендарного капітана «Шахтаря» Дарійо Срни і дістаю величезне задоволення. Розпочав, коли їхав на відпочинок у Дубай, і читав сім годин поспіль без упину. Це книга про життя, не лише про футбол. І такі люди допомагають тобі розвиватись. Також уже почалися детальні розмови про підготовку до зборів. Із тренерським штабом обговорюємо за відеодзвінками план та періодизацію зборів, спаринги, що плануємо зіграти, цілі тренувань і тактичні завдання, які необхідно виконати до першого матчу з «Ренном». Те, що виходило добре, продовжуватимемо. Кілька моментів і сегментів у ці три-чотири місяці, де нам чогось бракувало, через аналіз індивідуальний, груповий та колективний вносимо до зборів, щоб можна було це поліпшити. Наприклад, як ще краще знаходити моменти під час подач із флангів, як краще зайняти структуру після втрати м’яча, щоб нас не ловили на контратаках. Адже ми в українському чемпіонаті граємо дуже високо на половині поля суперника, тому наша структура має бути оптимальною після втрат. І багато таких дрібних деталей, індивідуальних моментів. Цей процес тактичної підготовки вже пішов, адже лишилося два тижні.

– Виходить, ваша відпустка вже закінчилася?
– Знаю свій організм: перші три тижні ти просто відходиш від чемпіонату, тому що багато стресу, багато накопичується втоми психологічної, багато роботи, не спиш, а наша ситуація взагалі множить це на два, три чи на десять. Адже коли живеш п’ять місяців у готелі, то є відчуття, що ти постійно на зборах. Немає своєї квартири, немає свого будинку, де можна дістати якийсь спокій, немає поруч родини – багато факторів, які вимотують тебе. Тому перші два-три тижні доводиться відпочивати. А зараз уже на свіжості робиш фокус на майбутній роботі, з’являється концентрація, яка приходить лише на свіжу голову. Тому той день відпочинку під час мікроциклу – це краще за будь-яке можливе тренування. День, коли ти не тренуєшся. Це парадоксально звучить, але так і є. При цьому наші футболісти вже отримали індивідуальні плани фізичної підготовки і з певним навантаженням підійдуть до першого дня зборів в Антальї. Тож ми не починатимемо з нуля. І вже триває робота над моделлю гри – тактика буде від першого дня і фокус підвищується.

– Наша юнацька команда восени теж успішно виступила: уперше від 2015 року вийшла з групи та продовжить шлях у плей-оф Юнацької ліги УЄФА. Чи дістане хтось із гравців шанс поїхати на зимові збори з першою командою?
– Побачимо. У нас зараз обговорення, дивимось на комплектацію команди, триває синхронізація з керівництвом, комунікація з Дарійо Срною постійна і на дуже плідній основі. Звичайно, гра, яку показували юнаки, була дуже успішною. Вітаю їх із виходом до євровесни, тренер здійснив відмінну роботу. Я мав нагоду під час перерви на матчі збірних восени запросити багато футболістів юнацької команди, і вони з нами проводили один з мікроциклів у Варшаві. І я справді побачив там команду й кількох футболістів, які можуть робити різницю на футбольному полі. І плюс є той характер, про який я говорив. Без цього характеру ти нікуди не дінешся, бо залишишся на одному таланті, а лише на таланті протримаєшся недовго. Тож ми маємо постійну комунікацію з ними, і якщо нам потрібні будуть гравці в тренувальному процесі, то ми завжди покличемо когось з U19.

– Протягом цих пів року ви неодноразово спілкувалися з Рінатом Ахметовим. Яким ви знали його до особистого спілкування та як змінилося ваше ставлення до президента «Шахтаря» впродовж цих місяців?
– З часів мого першого досвіду в українському футболі, коли я ще виступав за «Карпати» як футболіст у 2003–2004 роках, працював як спортивний директор у 2010 році, потім як тренер «Карпат» і «Дніпра-1», – протягом усього цього періоду статус Ріната Леонідовича Ахметова був для мене тільки позитивним. Донецький «Шахтар» завжди був прикладом того, як поводитись, – з організації, з виконання своїх фінансових зобов’язань, наскільки очевидна тут повага до фахівців. І ми всі спостерігали протягом багатьох років, наскільки висока організація та якість фахівців, які тут працюють. Тому що кадри вирішують усе. Те, наскільки великі люди керують щоденним процесом, робить клуб найсильнішим. Футболісти – це перше, що бачать уболівальники, але, повірте мені, люди всередині «корабля» підіймають на більшу висоту статус клубу. І, прийшовши до клубу, я це одразу помітив. І сьогодні я підтверджую всі ті позитивні слова, усі відгуки, що отримав у комунікації з іншими людьми, які я чув про клуб і президента протягом останніх 20 років, проведених в Україні. Зараз я отримую дуже чітке розуміння, що таке «Шахтар» (Донецьк). Коли щодня спілкуєшся з висококласними професіоналами, які тебе оточують, то не маєш іншого виходу, крім як працювати ще краще. Щоб ці футболісти, яких уболівальники бачать на полі протягом 90 хвилин, могли показати себе на найкращому рівні. У тебе немає жодного аргументу не показати результату, бо тобі дають усе. Не можеш не віддавати максимум, адже всі навколо допомагають тобі сфокусуватися лише на футболі. І якщо говорити про президента, він включений у життя команди від першого дня до сьогодні. Ми кілька разів говорили, і я дістав велике задоволення, тому що побачив: він справді розуміє футбол і дає поради з думками про те, що сталося й що може статися. А коли такі успішні люди діляться з тобою порадою, це великий привілей. По-перше, я молодший, по-друге, ніколи не був керівником такого успішного «корабля», яким є «Шахтар» (Донецьк), і тому хочеться чути поради та робити свої висновки. У деяких ситуаціях його думки про бачення футболу викликали в мене та мого тренерського штабу таку реакцію: а як він це міг побачити, як? Тому комунікація з президентом дала мені велике задоволення. Він також показав, що проєкт, який ми починаємо, має світле майбутнє, що він бачить позитив і цей шлях у майбутнє. І він на цьому наголошує. Однак також він сказав, що на шляху цього проєкту будуть поразки, з яких треба робити певні висновки та прямувати далі. Знаєте, Мессі зараз теж говорив про те, що він стільки разів намагався виграти чемпіонат світу, що чотири рази він зазнав невдачі, чотири рази плакав, чотири рази був ніким, адже в Аргентині множать на нуль кожного, хто не дає успіху. А у футболі так і є – нас множать на нуль після поразок. Проте він зміг знайти в собі сили, щоб із п’ятого разу здобути цю нагороду. Так і в нас – на шляху до успіху будуть перешкоди, але якщо з командою будуть президент, генеральний директор Сергій Палкін, Дарійо Срна, якщо ми всі рухатимемось в одному напрямі, то обов’язково досягнемо успіху. Дуже світле майбутнє, і мене це сильно мотивує. І я дякую президентові за цю підтримку, яку він висловлює в телефонних розмовах. Сподіваюся, що зможу й особисто познайомитися з ним. Але в нашій комунікації я відчуваю підтримку, завдяки якій можу передати ці позитивні емоції футболістам.

– До початку сезону мало хто вірив у «Шахтар», однак зараз ми в Лізі Європи, ми змагаємось за чемпіонство, і експерти зазначають, що команда має гру, має результат. Особисто для вас, з погляду амбіцій, що буде успіхом у червні 2023 року?
– Ну, слухайте, для вболівальника – це чемпіонство, це «Шахтар» – чемпіон. Ми ж маємо змагатися за чемпіонство, і ми хочемо бути чемпіонами, однак до цього чемпіонства є багато матчів, багато тренувань, багато ситуацій, де повинні знаходити спільну мову, багато конфліктів, багато проблемних ситуацій, травм, інших факторів. Тобто я не хочу стрибати відразу в червень. До червня ще багато днів, а моя життєва філософія – йти день за днем. Але йти день за днем, знаючи свою мету. І ми її не змінюємо, хоч фактори можуть змінюватися в процесі. Той-таки Мессі міг стати чемпіоном і раніше, проте не виходило, а став тільки зараз. Мені поставили одне просте запитання: «Чим ти займаєшся?» Я відповів: «Я намагаюся. I’m trying». Це означає, я пробую, я хочу ставати краще щодня, я працюю. А цілі, які ми поставили самі собі, вони є незмінними. Однак деякі речі змінюються. Зараз поясню. На початку чемпіонату ми не ставили собі за мету стати чемпіонами. І хто так говорить, той говорить неправду. Тому що ми самі не знали, ким гратимемо. Тому мети взяти чемпіонство не було. Цілі вийти з групи Ліги чемпіонів не було. Таких конкретних цілей не було. Але в процесі, про що я говорив, день за днем зростають амбіції. Тому що ти бачиш, який матеріал маєш, наскільки твоя впевненість відповідає якості. Тому ти можеш змінювати цілі протягом свого шляху. І ми приходимо зараз до того, що можемо ставити собі найбільші цілі. Ми це показали через щоденну роботу. Не повинні стрибати, не можу говорити, що я хочу виграти цього року Лігу чемпіонів. Це нереально. Хтось може сказати: а, вони не вірять у себе... Ні, це просто нереальна ціль. Ти маєш бути реалістом, проте при цьому робити крок уперед. Адже коли мені кажуть, що треба бути лише реалістом, то мені це трохи нагадує песимізм. Я завжди хочу бути оптимістом, завжди хочу шукати щось неможливе. Тому що коли приходиш до неможливого, то виявляється, що двері відчиняються. Я не знаю як. Коли я був маленьким, мені сказали в «Динамо» (Загреб): «Як це ти гратимеш у мадридському «Реалі»?» А я потрапив до «Реала». Неможливе для мене є можливим. Віра в це просто несе мене вперед і дозволяє долати всі перешкоди. Важливо ось що: ми щойно почали те, що «Динамо» (Київ) робить уже чотири роки. Ми робимо новий проєкт і показуємо, що можемо за два-три роки продовжувати ставати чемпіонами, якщо ця команда збережеться. Ми віддамо все, аби «Шахтар» став чемпіоном цього року. Ми прямуємо від матчу до матчу та вигризаємо перемоги. І ми вже показали, що маємо достатньо матеріалу для цього будівництва. Мої футболісти впевнені в собі, і на останньому матчі цього року з «Ворсклою» ми пообіцяли один одному, що битимемося до кінця. Однак у нас іще стільки простору попереду завдяки нашій молодій команді, завдяки тій якості, що маємо. Тому що ми тільки розпочали те, що «Динамо» вже зробило чотири роки тому. І цей простір – мотивація рухатися вперед. У цьому наша перевага. Вони закінчують свій проєкт, а ми розпочинаємо. Це і є той світлий шлях, який бачить президент, який його мотивує. І в цьому наша сила!

– Ви багато разів говорили, що Україна – друга рідна для вас країна. Як минули для вас ці місяці від початку війни? Що можете сказати про Україну, яка бореться за свою свободу, та про українців?
– Немає слів, якими можна було б висловити мою повагу та мою вдячність усім людям, які борються за Україну, воїнам ЗСУ. Завдяки їм ми маємо змогу робити те, що любимо найбільше, – грати у футбол на території України. Хоч я й не є українцем, але настільки поважаю український народ від найпершого моменту мого контакту з людьми у Львові, у «Карпатах», у західному регіоні, де вони вже тоді мали фундамент українського патріотизму. Потім я це також відчув і в Дніпрі – наскільки оточуючі підтримували мене, коли я був там. І східний і західний регіони вже думають з українським менталітетом, щоб піти і зробити міцнішою цю єдність. Однак абсолютна подяка всім за ту боротьбу, що триває вже понад 300 днів. Упевнений, українці не зупиняться, доки не переможуть. І впродовж цього процесу вони роблять можливим для нас грати у футбол. Ми змагаємось, граючи у футбол. Ми показуємо, що життя триває. Граючи у футбол, граючи серцем, ми в Лізі чемпіонів показали силу українського народу всьому світові. Усім, хто мене вітав, я говорив: як ви б’єтеся, як ви дихаєте, так і ми б’ємося. Це мінімум, що ми хотіли показати всім солдатам, усім військовим ЗСУ, які дивилися наші матчі. А тими результатами, що ми демонстрували, я гадаю, пишалися не лише вболівальники донецького «Шахтаря», а й уся Україна. Це для нас приклад того, як треба бути соціально відповідальним, серйозним в умовах дуже і дуже складних. Тому що важко жити, думати про спортивні результати, про спортивні цілі, коли є небезпека, є щоденні сирени, які не дають тобі працювати через те, що ти маєш бути в укритті. І для нас, іноземців, це теж атипова ситуація, але довкола мене друзі-українці, і я просто почуваюся як один з вас. Багато хто мене запитує, чому я не їду з України. Однак ця величезна емпатія до українців робить мене одним з вас. І родина мене в цьому підтримує. Я зараз у найкращому клубі, який можу порівняти лише з «Реалом» (Мадрид), – за організацією, за людьми, які працюють у клубі. Те, що я відчув тоді протягом п’яти років у «Реалі», те саме я відчуваю зараз і тут, у «Шахтарі». За виконанням усіх зобов’язань – моральних, фінансових, – за всіма параметрами, які роблять клуб великим. Тому що великі люди працюють у цьому клубі. Хочу побажати сил українцям, аби витримати й перемогти. Уперед, до перемоги, Україно! І гадаю, що ця ситуація змінить менталітет і характер українського народу. Згодом цей характер військових – не здаватися за екстремальних умов, не здаватися проти опонента зі значно більшим, можливо, ресурсом – сформує характер народу. А по-спортивному: подивіться, що ми маємо зараз у футболі. Збірна України з футболістами «Динамо», «Дніпра-1», «Шахтаря», де Трубін на воротах, Судаков, Михайло Мудрик, Бондаренко, Криськів – це майбутнє, а насправді й сьогодення українського футболу. Тобто отримуєш соціальний компонент. Змінюється менталітет, характер, і маєш спортивний компонент – якість, талант. І коли це перемножиться, буде успіх національної збірної України. Те, що ви зараз бачите в збірній Хорватії, той патріотизм – це сформувала воєнна ситуація, яка була протягом чотирьох років від 1991-го і яка змінила хорватському народові менталітет. Тож зберігаємо дух і далі тримаємось!

– Виходить, цей менталітет допоможе нам не лише перемогти у війні, а й у майбутньому перемагати і в спорті, і у футболі зокрема? Ви відчуваєте, що нація змінюється в цій війні?
– 100%! Нація змінюється, а націю становлять люди. Це, як я говорив, донецький «Шахтар» – це клуб, це статус, але роблять його люди. Націю формують люди – цивільні, військові, усі. І сьогодні змінюється їхній менталітет. У них менталітет переможців. Хочу переказати величезне вітання всім уболівальникам, усім українцям. Слава Україні!