Шахтар не задовільнить жодне місце, окрім першого
31 липня 2025 р.
|
31 липня відомому ексгравцеві й тренерові «Шахтаря» Миколі Федоренку виповнюється 70 років
Вітаємо Миколу Івановича з днем народження та бажаємо миру, міцного здоровʼя, невичерпної енергії й наснаги, сімейного щастя та добробуту! До вашої уваги інтервʼю з ювіляром.
– Миколо Івановичу, вам виповнюється 70 років, і більшу частину життя ви присвятили футболу. Саме «Шахтар» став першою дорослою командою у вашій кар’єрі. Розкажіть, як так сталося, що 1973 року ви опинилися саме в донецькому клубі?
– Ситуація була такою: я грав за світловодський «Авангард», і тренер Юрій Махно рекомендував мене до збірної України під прапором київського «Динамо» для участі в турнірі у ФРН, у Аугсбурзі. Ми перебували на зборах у Сімферополі, де був присутній Володимир Онисько, який переглядав матчі та юнаків. Тоді надійшли запрошення від п’яти клубів, включно із «Шахтарем», але я обрав саме «гірників». На той час Олег Базилевич формував молодіжний склад дубля «Шахтаря» на перспективу. У команди був потужний основний склад, а я мав амбіції й бажання грати у Вищій лізі, що й стало вирішальним у виборі клубу.
– Ви виступали за «Шахтар» протягом 10 років. Це був історичний період для клубу: перемога в Кубку СРСР 1980 року, срібні та бронзові медалі чемпіонату, дебют у єврокубках. А які події, матчі чи досягнення стали найбільш пам’ятними?
– Найбільш пам’ятною подією стала перемога над тбіліським «Динамо» у фіналі Кубка СРСР 1980 року, що проходив у «Лужниках». Також запам’ятався матч з московським «Спартаком» у 1979 році, коли ми боролися за чемпіонство. На жаль, тоді поступилися й здобули лише срібні медалі. Взагалі 1979 рік став найкращим у моїй кар’єрі – тоді Старухін забив 26 м’ячів, а я, граючи на позиції правого півзахисника, відзначився 12 голами.
– На початку 2000-х ви повернулися до «Шахтаря» вже як тренер: входили до тренерського штабу першої команди та працювали з дублем. Це був час великих змін у клубі. Яким запам’ятався цей період?
– Мене запросив Валерій Яремченко, і я зустрівся з Рінатом Ахметовим, який дав дозвіл на мій перехід до «Шахтаря-2». У 2002–2008 роках я працював із цією командою. Ми тренувалися в чудових умовах на відмінній базі з якісними футбольними полями, а в команді було багато перспективних молодих хлопців. За час моєї роботи в «Шахтарі-2» виросли такі футболісти, як Чигринський, Федецький, Ракицький, Ощипко, Селезньов і Кравченко, які згодом виступали за основні склади «Шахтаря», «Динамо» та «Дніпра».
– Хто із вихованців «Шахтаря-2» досяг найбільших успіхів у першій команді?
– Уже сам факт, що гравець із «Шахтаря-2» потрапляв до основного складу, можна було вважати успіхом, адже зробити це за часів Мірчі Луческу було вкрай складно. У Мірчі був свій чіткий погляд на футбол, своє бачення гри, але попри це Ракицькому й Селезньову вдалося заграти на високому рівні. Це вихованці справді хорошої якості.
– Останньою командою, з якою ви працювали, був «Дніпро-1-Борисфен». Чим зараз живете і чи плануєте займатися тренерською діяльністю?
– Я працював з аматорським клубом «Дніпро-1-Борисфен», з яким брали участь у чемпіонаті та Кубку області. Працював із задоволенням, адже особливих турнірних завдань не ставилося. Було цікаво працювати з молоддю, а я взагалі звик до роботи з молодими гравцями. Добре пам’ятаю, як у «Дніпрі-2» мав справу з такими вихованцями, як Сергій Валяєв, Олександр Бабич, Богдан Шершун та Руслан Ротань. Щодо подальшої тренерської діяльності, чесно скажу, не планую. Треба розуміти, що футбол змінився, змінилися і самі футболісти. Деякі речі я, звісно, ще добре розумію, але є моменти, які вже відійшли від мого бачення. Крім того, слід враховувати й такий фактор, як вік.
– Чи стежите сьогодні за виступами «Шахтаря»? Якщо так, то які враження від старту сезону?
– Усе своє життя стежу за «гірниками», адже «Шахтар» і «Дніпро» – це дві найрідніші для мене команди. «Шахтар» – моя молодість, становлення як футболіста, цей клуб дав мені все. А «Дніпро» більше про географію, рідний край, і саме з цим клубом я став чемпіоном СРСР. Щодо вражень від старту сезону, то перша зустріч із «Бешикташем» була просто неймовірною: моменти, голи, комбінації – усе виглядало дуже сильно. Але це лише початок, і важливо подивитися, як команда виявить себе на дистанції. Завжди, коли приходить новий тренер, з’являються нові ідеї, нові підходи, і потрібен час на адаптацію. Якщо буде стабільність і збережеться та ж якість гри, яку ми побачили в матчі з «Бешикташем», то «Шахтар» обов’язково буде на висоті. І цього я щиро бажаю «гірникам».
– Які очікування від нового сезону?
– Як я вже наголошував, найважливішою залишається стабільна якість гри на дистанції. Якщо вона буде, можна очікувати від «Шахтаря» найвищих місць як у внутрішньому чемпіонаті, так і на євроарені. Знаючи амбіції президента клубу, впевнений: «Шахтар» не задовільнить жодне місце, окрім першого. Завдання перед командою завжди стоять максимально високі – і це правильно для клубу такого рівня.
– Миколо Івановичу, вам виповнюється 70 років, і більшу частину життя ви присвятили футболу. Саме «Шахтар» став першою дорослою командою у вашій кар’єрі. Розкажіть, як так сталося, що 1973 року ви опинилися саме в донецькому клубі?
– Ситуація була такою: я грав за світловодський «Авангард», і тренер Юрій Махно рекомендував мене до збірної України під прапором київського «Динамо» для участі в турнірі у ФРН, у Аугсбурзі. Ми перебували на зборах у Сімферополі, де був присутній Володимир Онисько, який переглядав матчі та юнаків. Тоді надійшли запрошення від п’яти клубів, включно із «Шахтарем», але я обрав саме «гірників». На той час Олег Базилевич формував молодіжний склад дубля «Шахтаря» на перспективу. У команди був потужний основний склад, а я мав амбіції й бажання грати у Вищій лізі, що й стало вирішальним у виборі клубу.
– Ви виступали за «Шахтар» протягом 10 років. Це був історичний період для клубу: перемога в Кубку СРСР 1980 року, срібні та бронзові медалі чемпіонату, дебют у єврокубках. А які події, матчі чи досягнення стали найбільш пам’ятними?
– Найбільш пам’ятною подією стала перемога над тбіліським «Динамо» у фіналі Кубка СРСР 1980 року, що проходив у «Лужниках». Також запам’ятався матч з московським «Спартаком» у 1979 році, коли ми боролися за чемпіонство. На жаль, тоді поступилися й здобули лише срібні медалі. Взагалі 1979 рік став найкращим у моїй кар’єрі – тоді Старухін забив 26 м’ячів, а я, граючи на позиції правого півзахисника, відзначився 12 голами.
– На початку 2000-х ви повернулися до «Шахтаря» вже як тренер: входили до тренерського штабу першої команди та працювали з дублем. Це був час великих змін у клубі. Яким запам’ятався цей період?
– Мене запросив Валерій Яремченко, і я зустрівся з Рінатом Ахметовим, який дав дозвіл на мій перехід до «Шахтаря-2». У 2002–2008 роках я працював із цією командою. Ми тренувалися в чудових умовах на відмінній базі з якісними футбольними полями, а в команді було багато перспективних молодих хлопців. За час моєї роботи в «Шахтарі-2» виросли такі футболісти, як Чигринський, Федецький, Ракицький, Ощипко, Селезньов і Кравченко, які згодом виступали за основні склади «Шахтаря», «Динамо» та «Дніпра».
– Хто із вихованців «Шахтаря-2» досяг найбільших успіхів у першій команді?
– Уже сам факт, що гравець із «Шахтаря-2» потрапляв до основного складу, можна було вважати успіхом, адже зробити це за часів Мірчі Луческу було вкрай складно. У Мірчі був свій чіткий погляд на футбол, своє бачення гри, але попри це Ракицькому й Селезньову вдалося заграти на високому рівні. Це вихованці справді хорошої якості.
– Останньою командою, з якою ви працювали, був «Дніпро-1-Борисфен». Чим зараз живете і чи плануєте займатися тренерською діяльністю?
– Я працював з аматорським клубом «Дніпро-1-Борисфен», з яким брали участь у чемпіонаті та Кубку області. Працював із задоволенням, адже особливих турнірних завдань не ставилося. Було цікаво працювати з молоддю, а я взагалі звик до роботи з молодими гравцями. Добре пам’ятаю, як у «Дніпрі-2» мав справу з такими вихованцями, як Сергій Валяєв, Олександр Бабич, Богдан Шершун та Руслан Ротань. Щодо подальшої тренерської діяльності, чесно скажу, не планую. Треба розуміти, що футбол змінився, змінилися і самі футболісти. Деякі речі я, звісно, ще добре розумію, але є моменти, які вже відійшли від мого бачення. Крім того, слід враховувати й такий фактор, як вік.
– Чи стежите сьогодні за виступами «Шахтаря»? Якщо так, то які враження від старту сезону?
– Усе своє життя стежу за «гірниками», адже «Шахтар» і «Дніпро» – це дві найрідніші для мене команди. «Шахтар» – моя молодість, становлення як футболіста, цей клуб дав мені все. А «Дніпро» більше про географію, рідний край, і саме з цим клубом я став чемпіоном СРСР. Щодо вражень від старту сезону, то перша зустріч із «Бешикташем» була просто неймовірною: моменти, голи, комбінації – усе виглядало дуже сильно. Але це лише початок, і важливо подивитися, як команда виявить себе на дистанції. Завжди, коли приходить новий тренер, з’являються нові ідеї, нові підходи, і потрібен час на адаптацію. Якщо буде стабільність і збережеться та ж якість гри, яку ми побачили в матчі з «Бешикташем», то «Шахтар» обов’язково буде на висоті. І цього я щиро бажаю «гірникам».
– Які очікування від нового сезону?
– Як я вже наголошував, найважливішою залишається стабільна якість гри на дистанції. Якщо вона буде, можна очікувати від «Шахтаря» найвищих місць як у внутрішньому чемпіонаті, так і на євроарені. Знаючи амбіції президента клубу, впевнений: «Шахтар» не задовільнить жодне місце, окрім першого. Завдання перед командою завжди стоять максимально високі – і це правильно для клубу такого рівня.