Повага – запорука успіху (друга частина інтерв’ю з Каштру)

Напередодні головний тренер «гірників» дав велику пресконференцію для португальских ЗМІ в Zoom. Представляємо до вашої уваги другу частину спілкування з журналістами.

– Коли ще на початку кар’єри ви були тренером зовсім невеликого португальського клубу, чи очікували, що виступатимете в Лізі чемпіонів, представлятимете Португалію в міжнародному футболі та зможете виграти титул в іншій країні?
– Навіть не знаю, про що я тоді думав… Напевно, ні про що таке певно не міркував. Були думки ті самі, що й завжди: про те, що робота – це найкращий спосіб захищати себе в житті. Гадаю, всі ми завжди несемо щось своє, унікальне. І все, чого я зміг домогтися, завжди було побудовано на постійній, старанній роботі. Я чудово знав, що кожне тренування і кожна гра – певний робочий інструмент, аби продемонструвати свої властивості. І передавав завжди цей меседж своїм гравцям. Адже саме футболісти роблять тренерів, а геть не навпаки, як думає багато хто. Про це не варто забувати. Гравці роблять нас, наставників, успішними. Вони – той інструмент, що дає нам усе те, чого ми досягаємо в кар’єрі. Тому я завжди чудово розумів: якщо багато інвестуватиму у свою роботу та своїх футболістів, якщо пропонуватиму їм цікаві й правильні тренування, зможу урізноманітнити робочий процес, то це призведе до гарного результату. Цікаво, що коли я вперше в житті зміг підвищитися з третього до другого дивізіону, то до мене підійшов мій друг Луїш Сімоєш і сказав, що має великий проєкт для мене. Я дуже зрадів, а він запропонував мені тренувати простий районний клуб. Він тоді сказав, що це нижчий дивізіон, саме дно футболу, й тому тут нема куди падати, а можна лише працювати і ще раз працювати, прямувати вгору та перемагати. Я пам’ятаю період у своєму житті, коли так само працював на фабриці й тренував команду вечорами. І коли повертався додому після холоду та дощу, вечеряв зі своєю дружиною й дочками, то не розумів, навіщо я все це роблю. А про те, що я гратиму зі своєю командою в Лізі чемпіонів, виграю національний чемпіонат, я тоді точно не думав і навіть не мріяв. Коли відверто, то я навіть не знаю, як це все взагалі сталося. Луїш Каштру дістав ту нагоду, яку багато хто хотів би дістати, однак, на жаль, не всім цей шанс надається. Проте, знаєте, коли ти перебуваєш на самому початку, в нижчих футбольних дивізіонах, то кожен день розглядаєш так, ніби він останній, і тобі треба викладатися на максимум. Коли перед тобою купа проблем, то ти просто не бачиш і не розумієш, як вирватися з цього дна й сягнути найвищого рівня. Але завдяки довгій і наполегливій роботі це сталося. Було довге-довге будівництво. Моя енергія мені допомагала, проте це чимала заслуга всіх моїх гравців. Усі вони були фантастичними, протягом усіх років моєї кар’єри. Упродовж 23 років роботи я певно можу сказати, що не мав ніякого серйозного, складного конфлікту з жодним футболістом. У кожній команді ми намагалися побудувати сім’ю. Звісно, і в сім’ях трапляються проблеми, однак гарні сім’ї завжди намагаються вирішувати їх мирно. І ці перешкоди роблять нас ще сильнішими, змушують далі йти вперед. Ось так ми й робили. Я завжди говорив своїм гравцям і говорю зараз, що ми – родина, матимемо проблеми, але я, як лідер, завжди вирішуватиму їх, і разом з командою ми подолаємо все. Є два слова, що завжди були на моєму шляху: повага й робота. Поважати своїх гравців, суперників, тренерів, уболівальників, журналістів, усіх – запорука успіху.

– Містере, будь-які ваші інтерв’ю протягом сезону хвалили. Чи хотіли б ви, щоб португальський футбол навчився чогось завдяки вашому баченню й висловлюванням? (A Bola TV)
– Ми живемо в контексті та створюємо певні контексти. Я б не хотів нічого. Не маю цієї сили щось змінювати. Що я можу, то це лише змінити своїх футболістів, якщо вони не надто розуміють нашої ідеї гри. Я намагаюся змінити, можливо, думку якогось із департаментів, що мене оточують, коли це не збігається з тим, як бачу я. Завжди цілком нормально розмовляю. Я не вважаю, що слід щось змінювати. Зараз, коли все йде добре, нічого змінювати не потрібно. Протягом того часу, доки я прямував кар’єрними сходами, мені часто говорили, що я маю змінитися, маю бути трохи комерційнішим… А я ставлю собі запитання: коли я дійшов до цього дня таким, який є, чому я змінюватимусь? Так я буду не самим собою, а кимось іншим. І в португальському футболі є своя ДНК. Ви ж чули, вже під час пандемії багато хто говорив, що зараз зміниться футбол, зміниться поведінка? Проте ви бачили, як на другий день послаблення карантину все повернулося на круги своя. Я скажу так: хто їде на машині й, не дай Боже, потрапляє в аварію, наступні два кілометри проїздить повільно. А потім ми все трохи забуваємо і знов тиснемо педаль газу, летимо. Тут геть те саме: ми дуже швидко все забуваємо. Ми маємо культуру. Португальський футбол є таким. Не говорю, що він поганий або добрий, він такий, який є! І правда в тому, що саме так Португалія може випускати безліч гарних гравців та тренерів. Саме так ми перебуваємо в топ-5 Європи й змогли домогтися кількох титулів континенту. Світ змінився, і зараз ми також повинні змінюватись? Підлаштовуватись? Можливо, де в чому так, слід щось скорегувати. Однак ми культурно такі – любимо обговорювати. Якось говорили, що телебачення зміниться, адже забагато обговорень. А чого ж прагнуть люди, хіба не обговорень і розмов? Хіба не цього прагнуть ТВ-компанії у своїх рейтингових програмах? А коли цього хочуть люди, тоді ми не відходитимемо від цього. Люди люблять обговорення. Я говорив, що не люблю і тому не обговорюю. Я говорю, однак при цьому ніколи не сварюся ні з ким. Якщо бажаєте посваритися, покличте якусь іншу людину, не мене. Тому я нічого ні в кому не хочу змінювати. Але я завжди говоритиму те, що думаю, й не піду за шаблонами. Я роблю те, що вважаю за правильне, і завжди з чистим сумлінням. Не так, що я маю три заміни і мушу їх зробити. Ні, я зроблю те, що мені потрібно. Не тому, що я виграю, візьму й наприкінці гри випущу ще одного захисника, аби не пропустити. Я поставлю захисника, тільки якщо вирішу, що так справді потрібно. Інакше починаються шаблони. А шаблони у футболі часто не дозволяють нам іти вперед у наших кар’єрах. Часом мені говорили: «Ти не можеш тренувати жодну команду тут, аби стати чемпіоном. Ти не станеш чемпіоном тут». А як я стану чемпіоном, якщо працюватиму в «Ріу Аве», «Віторії» або «Шавіші»? Ні, в Португалії ти можеш тренувати лише після того, як уже став чемпіоном. Ти не можеш тренувати, якщо не став чемпіоном. Люди, що перебували навколо мене, говорили мені це. Я сказав: ні, не так. Я повинен бути раціональним. Я не тренував у Португалії клуби, які йшли на титул, адже завжди в цих клубах були люди компетентніші, ніж я. Ось так ми можемо себе розвивати! Подумавши, що хтось інший був на тому місці, де маю бути я, гальмував би свою еволюцію як тренера й людини. Завжди розглядав це таким чином. Якщо в «Порту», «Бразі», «Бенфіці» або «Спортінгу» працює цей тренер, отже, він компетентніший від мене. І крапка. Отже, чогось мені бракує. Побачимо чого. Що мені слід розвивати в собі, аби піти туди працювати? Ось так я розвивався. Ми часто прагнемо зайняти певну позицію й звинувачуємо інших, коли не займаємо. Це як футболіст, що не грає та звинувачує тренера, як учень, що не отримує гарних оцінок і звинувачує вчителя. У мене не так: провина завжди буде на мені. Мій успіх – це я, і я вирішую питання власного успіху, не інші. Якщо я не там, отже, не мав нагоди виявити себе краще за інших. Можливо, зараз я маю те, чого не було раніше. Я нічого не хочу змінювати. Хочу лишатися самим собою.

– Чому португальські тренери домагаються великих успіхів за кордоном, а потім, повертаючись на батьківщину, іноді забуваються? (Noticias ao minuto)
– Клуби, президенти мають право підписувати контракт із будь-яким тренером, кого вони хочуть бачити. Зрештою ці тренери мають колег, що займають ці позиції. Ніхто нікого не забуває – вони не працюють там, адже там працюють інші. Не може бути двох тренерів в одному клубі. Ці місця зайнято тренерами, вони компетентні, й більшість – португальці. У португальських тренерів дуже цікава методика роботи. Можливо, першим був Жозе Моурінью – виграв Лігу чемпіонів з «Порту» й подолав подальший шлях… Методика португальських тренерів вдалася і добре сприймається футболістами. Вона ґрунтується на тому, що ігрові аспекти наявні на кожному тренуванні. Від футболістів завжди вимагають швидкого ухвалення рішень. Висока швидкість і жваве ухвалення певних рішень – те, що найбільше потрібно в грі. Це відпрацьовується на тренуваннях і робить нашу методику роботи привілейованою. І футболістові також дуже приємно в підсумку грати таким чином. Так будуються команди, які в майбутньому є успішними. Коли ми їдемо з Португалії, теж потрапляємо до клубів з гарними умовами, щоб демонструвати свою роботу. На щастя, одним вдається відкрити двері іншим. Паулу відкрив тут двері для мене – завдяки його роботі стали розглядати й інших португальських тренерів. Гадаю, щоразу нас буде дедалі більше. Зрештою португальські тренери – це знак якості… Відверто кажучи, я не дуже люблю розділяти на португальців та інші національності. Проте нам вдається бути успішними.

– Яким ви бачите майбутнє чемпіонату Португалії? (Noticias ao minuto)
– Я вже мав нагоду сказати, що цього сезону чемпіонат дається дуже непросто як «Порту», так і «Бенфіці». Це два гранди, які перебувають пліч-о-пліч, і я гадаю, що вони зможуть подарувати чемпіонату нереальні емоції. Клуб, який буде стабільнішим і комфортнішим емоційно, який упевненіше йтиме вперед, не маючи жодних внутрішніх проблем, той і дістане перевагу. Майбутнє чемпіонату Португалії аналізується людьми, що знають його зсередини. Гадаю, певна команда людей повинна чудово продумати це. Якщо в нас такі гарні гравці, такі гарні тренери, у нас має бути й чудовий чемпіонат. Слід додати в усьому. У всіх нас, в тому числі в мене, є нагода додавати і щодня ставати кращим. Настав час це робити.

– Ваша думка щодо рішення УЄФА проводити матчі Ліги Європи в Німеччині, а Ліги чемпіонів – у Лісабоні? Це правильно через пандемію? (Record)
– Якби я обирав, звісно, хотів би приїхати до Лісабона. Але я також пам’ятаю, що Лісабон віддасть перевагу Лізі чемпіонів. Рішення УЄФА могло бути лише таким – зосередити всі матчі в одному місці. У чемпіонаті України ми зробили геть те саме – майже всі поєдинки проводимо в Києві. Потрібно було мінімізувати ризики з пересуваннями країною. І рішення проводити решту раундів в один матч на виліт також не могло бути інакшим, адже для більшого немає часу.

– «Шахтар» був однією з останніх команд, яка до карантину провела поєдинок Ліги Європи – 12 березня з «Вольфсбургом» у Німеччині. Якою тоді була атмосфера на матчі?
– Так, коли ми грали з «Вольфсбургом», то вже знали, що пандемія в Німеччині набирає обертів. Тому певні побоювання були. Деякі футболісти запитували про те, чому ми граємо далі, чому не зупинилися? Однак ми прибули на матч, дотримуючись максимальних заходів безпеки: нас цілковито орієнтував у ситуації наш медичний департамент і слідкував за всіма пересторогами. Понад усе ми тоді непокоїлись щодо готелю, де мали жити. Потім ми навіть не повернулися до Києва, а одразу після Німеччини полетіли до Запоріжжя, де грали із «Зорею». Зрештою шість днів ми були не вдома, і з цієї причини хвилювалися не так за себе, як за свої родини. Розумієте, коли стикаєшся з якоюсь новою загрозою, чимось невідомим, а світ заповнюється негативом, то переживання сповнюють кожного з нас. Однак найкраще, що сталося в тому матчі Ліги Європи, це видовищна гра й результат, які ми змогли продемонструвати.

– Що ви думаєте стосовно матчу-відповіді Ліги Європи з «Вольфсбургом», якщо враховувати, що Бундесліга закінчується цього тижня, а «Шахтар» має грати в чемпіонаті ще місяць? (Lusa)
– Усі говорили, що ми не маємо жодної переваги перед «Бенфікою», тому що проводили зимові збори, а наш суперник грав у чемпіонаті. Говорили, що ми не зможемо підготуватися до цього протистояння, адже в нас навіть не було міцних опонентів у контрольних зустрічах. Проте в підсумку ми підійшли до матчів Ліги Європи в гарних кондиціях. Тому зараз передбачити те, як розвиватиметься майбутня гра з «Вольфсбургом», неможливо. Ми навіть не знаємо місця, де вона відбудеться. Тут багато запитань. УЄФА може призначити гру в Німеччині, і я вважаю, що це неправильно. Коли ми вже проводили перший матч на полі «Вольфсбурга», то не повинні летіти до них і на другий поєдинок. Якщо ми можемо грати в Києві, в Україні матчі чемпіонату, отже, є всі умови для того, аби «Вольфсбург» прилетів сюди й зустрівся з нами тут. Але в кожному разі ми зараз нічого не знаємо щодо місця проведення другої гри. Гадаю, в жодної з команд немає переваг. З одного боку, суперник закінчує сезон зараз і матиме більше часу на підготовку, проте з іншого ми завершуємо чемпіонат за два з половиною тижні до матчів Ліги Європи, й це може бути ще більшою перевагою для нас. Єдине, чого я певно хочу – провести два товариські складні поєдинки. Однак для цього треба летіти до Європи, наприклад, до Німеччини. Й, уявіть, ми полетимо туди на спаринг і вже не зможемо повернутися до Києва, якщо друга гра з «Вольфсбургом» відбудеться в цій країні. І мої гравці місяць змушені будуть сидіти в Німеччині. Можливо, ми поїдемо на збір до Туреччини, однак місцеві клуби також закінчують 20 липня, і в нас ніяк не вийде провести спаринги. Ось про це я говорю: наскільки складно зараз щось спланувати й наскільки нелегко доводиться нам, тренерам. Тому, повторюся, міркувати про певні переваги зараз немає жодного сенсу. Одне я знаю точно: ми намагатимемось перемогти в цьому матчі та пройти до 1/4 фіналу.

– Уже починають обговорюватись питання трансферного вікна. Ми знаємо, що «Шахтар» віддає перевагу гравцям із Бразилії. Якщо ви раптом утратите, наприклад, Марлоса або Жуніора Мораеса, чи складно буде це компенсувати? (Record)
– У «Шахтаря» дуже явний і певний проєкт. Хто аналізує футбол, той бачить і знає це. Щоб ви розуміли, у нас 11–12 гравців віком майже 30 років. Близько 13 футболістів – від 18 до 22 років. Я можу назвати вам нашу команду з молодих гравців, де практично всі молодші 23 років – принаймні це буде дев’ять осіб. Трубін, Додо, Бондар, Сіпріано, Маркос Антоніо, Тете, Фернандо, Соломон… Якщо що, ми підготовлені. Чи знадобиться нам піти на футбольний ринок шукати гравця на ту або іншу позицію? Нам цього не потрібно. Ми маємо молодих футболістів, які можуть виступати. Наприклад, воротар Трубін з молодіжної команди вже провів у сезоні чотири матчі й наприкінці сезону, безсумнівно, він теж гратиме. Додо також відіграв майже весь чемпіонат, він дуже молодий. Миколі Матвієнку – 24 роки, Сіпріано – 21. У нас є Маркос Антоніо, якому виповнилось 20 років, Фернандо – 21, Тете – 20, Соломону – 20. Ми не хочемо нікого втрачати, але, якщо так станеться, маємо швидку заміну на їхнє місце. І зараз, коли світ переживає таку ситуацію, в нас у команді ніхто не йде і також ніхто не приходить. Ми лишаємось в тому самому складі на наступний сезон, і це велика перевага. Є гравці, які перебувають у клубі сім-вісім років, і вони залишаться. Так, як ви й сказали, ми віддаємо перевагу бразильському ринку. Якщо це забезпечує нам успіх, навіщо змінювати свій шлях? Багатьох бразильців «Шахтар» продав до Англії… Ми продовжуватимемо. У нашого президента дуже явні, вибудувані ідеї: підписувати молодих гравців і розвивати їх тут. Вони допомагають клубу й одного прекрасного дня переходять до іншого за гарну вартість. Це проєкт нашого клубу. Є футболісти, які лишилися на довший час. Проєкт «Шахтаря» не залежить від тренера. Він є. Тренер не приїздить і не говорить: молоді – в бік, гратиму з цими тощо. Хто приходить, знає, що слід працювати з тими, хто є, розвивати молодих футболістів та готувати їх до майбутнього – як для клубу, так і згодом для вдалого продажу. Утрачати завжди погано. Однак уперше я відчув, що таке справжня поразка, – це якщо ти підеш проти розвитку гравців.

– Чи маєте ви в планах підписати когось із португальських футболістів, ураховуючи, що зараз через економічну кризу вони вартують значно дешевше? (A Bola)
– Ні, нікого. Я говорю дуже щиро. У футболі все може статися раптово, однак ми не маємо жодної перспективи підписувати якогось гравця з Португалії. Зараз ми не думаємо про те, щоб змінювати список наших футболістів.